(Переклад з англійської статті на www.rferl.org )
Андрій Дубчак, один із небагатьох фотожурналістів, який висвітлював війну на Сході України від самого початку, ділиться глибоко особистими спогадами з лінії фронту
Його звали Федоров Едуард Юрійович – матрос морської піхоти України. Це фото я зробив у березні, коли він проводжав мене з передової позиції до центру Водяного, поблизу Маріуполя. Він каже: «А зроби-но мені пару фоток. На пам’ять». 27 червня у нього влучила ворожа куля. П’ять днів поспіль лікарі боролися за його життя, але… не вдалося. 2 липня його серце зупинилося. У бійця залишилася вагітна дружина, з якою він побрався наприкінці квітня. 17 вересня у нього народилася донька, яка свого тата знатиме лише на світлинах… Я знав його пару годин. Пам’ятатиму все життя».
Це слова 42-річного українського фотографа Андрія Дубчака (Instagram), який спершу, з кінця 2013 року, висвітлював Революцію гідності, коли біля його робочого офісу поблизу майдану Незалежності в Києві почалися акції протесту. А потім висвітлював воєнне протистояння на сході його батьківщини, коли, після окупації Росією українського Криму, розпочалося збройне протистояння на Донбасі між російськими гідридними силами і Збройними силами України. На сьогоднішній день збройний конфлікт забрав життя понад 13 000 людей.
У міру того, як бої затягувалися, а закордонні кореспонденти висвітлювали історії в інших місцях, Андрій Дубчак, давній співробітник Української служби Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа, регулярно виїздив на лінію фронту на сході України. Наступні 14 зображень і спостережень є результатом цих поїздок.
«Вбите» ворожим снайпером опудало на передовій під Попасною. Андрій каже, найімовірніше, ворожий снайпер знав, що це опудало, і вистрілив просто, мовляв, – «я все бачу».
Під час перестрілки біля Горлівки в червні 2018 року, коли кулі «гудять і кричать» над головою, солдат розвертається, щоб замінити кулеметну стрічку.
Колекція того, що «прилітає» до посадки навколо землянки українських вояків. Десь раз на годину у бліндажі, де Андрій робив це фото, було чутно, як щось вибухає на поверхні. Це бойовики прострілювали розривними кулями верхівки дерев у посадці навколо бліндажів. «Вогонь вівся неприцільний, для психологічного тиску на бійців» – каже журналіст.
У суцільній темряві бліндажа під час спостереження на передових позиціях під Попасною у грудні 2017 року боєць Михайло (ліворуч) ділиться з Дубчаком болісними наслідками втрати одного з молодих солдатів. «Коли дзвонить телефон і тебе змушують брати слухавку, і ти чуєш, як на тому боці жінка говорить: «Алло! Алло! Сашко, Сашко, як ти? Привіт! Чого мовчиш?», – і ти стоїш у ступорі, і не знаєш, із чого почати. Говориш якісь тупі слова, висловлюєш свої вибачення і співчуття. В той момент у мене, дійсно, і голос тремтів, і руки, і ноги ватяні були. На тому боці тиша, потім плач й істерика. Це найважче було», – розповідає боєць.
Українські солдати проходять повз огорожі в Широкині з написом: «9 мая, спасибо деду за победу!». Напис був зроблений бойовиками російських гібридних сил у Широкині ще до того, як українські морські піхотинці вибили їх із села у 2016 році. Нині все Широкине перебуває під контролем української армії. Позиції бойовиків починаються за кількасот метрів за селом.
Вечеря під час бою. Українські військові вечеряють у бліндажі на передовій під Попасною, у той час як інші бійці придушують вогонь противника. Андрій Дубчак каже, що ворог якимось чином дізнався про приїзд журналістів на позицію (це з’ясували з радіоперехоплення). Того вечора він і колега з Радіо Свобода – Мар’ян Кушнір – тричі потрапляли під обстріл зі стрілецької зброї. У темряві мікрофон Андрія зафіксував майже смертельні постріли.
Згодом повну темряву освітлює спалах, через лічені секунди – звук. Це «вихід». Хлопці спостерігають за ситуацією. Ворог вистрілив із СПГ по сусідніх позиціях, на яких стояла інша бригада.
Зруйнований будинок і воронка від «приходу» снаряду, імовірно, калібром 152-мм, Водяне, березень 2018 року. Андрій каже, в такі моменти, коли чути снаряди від важкої артилерії, що летять над головою: «Ви можете відчути, що смерть близько. Якщо ви чесні з самим собою, то знаєте, що можете померти, але в той же час є маленький голос надії, який каже, не вір у це. Це, як боротьба, що відбувається у вашому мозку – надія і реальність борються одна з одною».
Олександра Безсмертна, прес-офіцер 36 ОМБР морської піхоти України на передовій у Широкині, березень 2018 року.
Терикон, на якому розташовані вогневі точки підтримуваних Росією бойовиків. Саме з ними точився позиційний бій. Над укріпленнями нагорі – прапор із символікою угруповання «ДНР». Зліва на фото – дим від палаючих хат у Південному.
Морпіх із позивним «Малежик» під амбразурою доту на «нулі». До ворога було трішки більше ніж 200 метрів. Морську піхоту вирізняє з-поміж інших родів військ молодший вік воїнів та мотивація. Андрій Дубчак розповідає: «Зазвичай на запитання «Чому тут?» я чув у відповідь: «Сам захотів», «Бо морпіхи найкращі», «Лише у морпіхи хотів». Хоча, звісно, є і старші вояки, є і з іншою мотивацією». Наприкінці літа 2018-го «Малєжик» отримав поранення від гранати з ворожого АГСу, пройшов лікування у Київському військовому шпиталі, зараз він знову в строю.
Матроси морської піхоти несуть їжу на передові позиції поблизу Широкина. «Війна – це не лише постріли та вибухи. Війна – це капуста, буряк, згущене молоко, брудна форма і шкарпетки, мрії про ванну, огірки, м’ясо, батарейки, – каже Андрій Дубчак. – Війна – це 1,5 літра води на добу, дошки для окопів, лопати, копання окопів, і знову копання, цілодобове копання. Війна – це постійне тягання чогось, кудись, звідкись. Війна – це мокрі наскрізь берці, підсилювачі для Wi-Fi, хліб, паливо, ключ на 15, якого немає, порохові заряди, які чомусь на іншій позиції, прострочена посилка на «Новій Пошті», знову паливо, замала каструля для борщу на всіх, дрова, знову дрова, і ще раз дрова. Війна – це передусім логістика. А окопна війна – це щонайменше 90% логістики», – розповідає журналіст.
Цуцик на позиції біля Попасної, грудень 2017 року. Дзеркало та перевернуті пляшки – це літній умивальник. Андрій каже, що завжди на позиціях є тварини. На одних їх більше, на інших – менше: «Одні позиції «котячі», інші «собачі». Тварини тут – своєрідний антистрес, а ще – це надійна охорона, і у випадку котів – санітари від гризунів».
Солдат на ім’я Олександр на форпості біля міста Золоте, у Луганській області. Через кілька хвилин після того, як це фото було зроблене, коли 28-річний солдат засміявся в розмові, відео колеги Мар’яна Кушніра зафіксувало постріл снайпера. Того разу все обійшлося, але за тиждень снайпер поцілив хлопцеві в голову. Куля 7.62 зайшла під шолом, травмувала мозок. Сашко вижив. Зараз він потроху відновлюється та проходить довгу реабілітацію у Львові. Олександр нещодавно побував у Західній Європі після краудфандингової кампанії (добровільна підтримка коштами) на відпочинок для пораненого молодого ветерана.
Кулемети підтримує і прикриває український військовий снайпер з СВД (снайперська гвинтівка Драгунова). Але ворожі кулі почали вибивати землю майже поруч з ним. Ворог помітив позицію. Більше він звідси стріляти не міг. Було надто небезпечно.
Андрій Дубчак каже, що звісно буває страшно під час таких поїздок на лінію фронту, але колега, який колись воював в українських військах, а зараз працює водієм на Радіо Свобода, дав йому пораду, яка допомагає функціонувати на передовій: «Не бійся. Твоя доля вже написана на небі. Ти або вмреш, або ні. Тепер просто розслабся і пішли».
——————
Text by Amos Chapple
Опубліковано на Радіо Свобода, переклад з англомовної статті на www.RFERL.org
Опубліковано на PetaPixel
Читайте також: